1
Долар24.52
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро27.2
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий6.41
Динаміка НБУ за послідній тиждень

Сергій Мустяце — маленький господар великої вежі

mukachevo.net 20/02/2017 11:10

63-річний Сергій Мустяце приїхав на Закарпаття з Кишиніва у 80-х. Спершу працював головним конструктором вертольотів на місцевому заводі. Але 20 останніх років він керує найбільш важкодоступною телевізійною станцією в Україні «Красна», що на Тячівщині Закарпатської області. Вежа знаходиться на висоті 1300 метрів над рівнем моря на вершині гори Конець. Місцеві порівнюють підйом туди з підкоренням Говерли. За відсутності снігу, дощу та інших природних катаклізмів підйом від найближчого села (Красного) займає три години, а взимку – 5-6. Зв’язківцю ж деколи доводиться долати цю відстань по кілька разів на день. Втім за багато років для Сергія ці підйоми стали просто прогулянкою, а вежа – другим домом, який потрібно доглядати, ремонтувати і постійно вдосконалювати.

— Як уродженець Молдови потрапив у малесеньке село в Карпатах?

— Я з дитинства мріяв про авіацію. Пілотом стати не сподівався, бо завжди мав проблеми з очима. Бо хто такий пілот? Водій таксі на повітряному транспорті. Але ж ту залізяку має хтось спланувати, зробити, підготувати до польоту. І я вирішив вступати до Харківського авіаційного інституту. З першого разу не пройшов, тому два роки відслужив у Чехословаччині, а вже з другої спроби таки пробився.
Після закінчення навчання я розгорнув карту Радянського Союзу і почав думати, куди б то поїхати працювати. Оскільки в інституті я серйозно займався альпінізмом, варіантів було небагато – потрібні гори поруч. Тому я розглядав місцевість поблизу Тбілісі, Баку, Ташкенту, Іркутську. А потім один з "покупців" випускників запитав мене: "А в Дубове не хочете? В Карпатах, з дому вийшов і вже в горах". Я відразу погодився.

— Як проходила ваша адаптація в новому середовищі і на новій роботі? Це ж зовсім інша мова, культура, клімат…

— З адаптацією проблем не було. В армії я вивчив французьку, тут – відразу українську з її місцевим колоритом (пан Сергій говорить такою ж мовою, що й місцеві, – прим.). Жив спочатку в гуртожитку, в кімнатці на чотирьох людей.

— В чому полягала ваша робота тут?

— У 1978-ому Дубове було глухим селом на декілька десятків хат, бажаючих їхати сюди було не так багато. Якщо приїжджали, то три роки відпрацювали і до побачення, вакансій було багато. Мені часу на "розкачку" не давали і за півроку я вже був начальником бригади. Вертолітний завод у Дубовому, на якому я працював, був секретним об'єктом. Тут робили агрегати для радянських вертольотів. А у 1984-ому ми виготовили першу частину єдиного у Союзі легкого гелікоптеру МІ-34, номінально спроектованого як спортивний. Ним і займалися надалі до самого розпаду Союзу. Потім тут все порізали, продали. І не як прилади, а як металобрухт. До 1996-го року я намагався хоча б зберегти тут унікальне обладнання. Але куди? Зараз там пустка, жахлива картина. 

«Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату Світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися».

— І, власне, після цього ви опинилися на телевізійній станції. Але це ж зовсім інша сфера. Як ви туди потрапили?

— За мене слово замовив мій колега, альпініст. Я погодився з однією умовою: якщо завод знову запрацює, я повернуся туди. Наївний був. 5 травня 1996-го року я вперше вийшов наверх, на вишку. І вже 20 років туди-сюди, вверх-вниз. 3-4 години в один бік, зимою ще довше.

— Які функції цієї телевежі? Чи є взагалі в ній сенс в наш час?

— Зараз телевежа ретранслює три українських телеканали – «UA. Суспільне», «1+1» та «Інтер» для чотирьох навколишніх сіл. Якщо просто, то усю ту брехню, яку нам показують, ми транслюємо людям. Зараз, звісно, багато людей ставлять собі супутникові тарілки, але в 90-их ми були єдиними передавачами інформації. Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися». Або, якщо серіали переривалися ( та сама «Рабиня Ізаура»), то жінки мені такі скандали влаштовували, мовляв, майте совість. 


За роки своєї роботи на телестанції Сергій Мустяце завів там невелике господарство, зробив косметичний ремонт, змайстрував водонагрівальний прилад і зараз мріє про те, що місцева влада рано чи пізно зверне увагу на стратегічно важливий об’єкт і допоможе йому в капітальному ремонті і модернізації телестанції, зокрема і у проведенні цифрового сигналу. Адже, незважаючи на те, що зараз на телевежі працює застаріла аналогова апаратура і транслює вона лише 3 канали, відключити її – означало б залишити цілий район відірваним від цивілізації без інформації і зв’язку.


— Розкажіть про побут на вежі. Яким він був тоді, коли ви тільки прийшли працювати сюди і як виглядає зараз?

— Після того, як у 1998-му мене призначили керівником, тут почалася справжня побутова війна. Я привчав людей, що сміття ми повинні складати в одному місці, посуд має митися в гарячій воді із спеціальним засобом, а не як раніше: кинув в воду, жир не капає, значить, нормально. Поволі все змінилося. Тепер всі знають, що таке дисципліна і субординація. На сусідній телевежі такого нема, вони з хащів прийшли, грубо кажучи. Чай з консервної банки випити – то для них нормально. Забити цвях у поліровану шафу – теж нормально. А що? Треба ж куртку десь повісити. На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я.

— Скільки там працює людей, що ви там їсте, чим займаєтеся у вільний час?

Нас працює четверо, кожен - тиждень в місяць. Далі три тижні вдома. Їмо - що взяв, те й твоє. Магазину через дорогу тут немає (сміється). Але я тягати з собою мішки з помідорами і огірками немає сенсу. 90% того, що ми споживаємо впродовж тижня, - це вода. Декілька разів на рік попутними вантажівками завозимо мішки картоплі, овочів, круп, цукру, а далі кожен сам собі господар. У вільний час читаємо, хто хоче, в Інтернеті бавиться.

— А хто є вашим керівництвом?

— Місцеве сидить в Хусті, ще вище – в Ужгороді. Називається це «Закарпатська філія концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення». Підпорядковано це все, звичайно, Києву.

«На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я».

— Чи не є ваша робота на вежі свого роду спробою втечі від людей і цивілізації?

— Знаєте, я так скажу: там можна цивілізовано відірватися від цивілізації. Влітку у нас там часто можна зустріти отари і табуни коней, які пастухи женуть в гори. Інколи заїжджають туристи і дослідники. Я вважаю, що кожен має чесно виконувати свою роботу, де б він не був. Що закон пише, то я від А до Я виконую.

— Я маю на увазі, де вам комфортніше: в селі серед людей чи там нагорі на самоті? Не хочеться змінити роботу?

— А хто мені там потрібен? Крім мене, того ніхто не може зробити та й не має права. Розповім вам історію. Приходили повз вишку якось вівчарі і один старенький дядько мене спитав: "Тобі скільки жити залишилося? От мені років 5-7, а далі – доживати". Дійсно, от, кажуть, дожив до 90 років. А скільки він жив? Якщо завтра я переїду звідси чи щось інше станеться, то після мене на вишці все залишиться. Хтось прийде і запитає: «Хто це все тут зробив?» «Ну от, був такий-то», йому скажуть. Рано чи пізно ти підеш, а що залишиться після тебе? А так, то міняти щось вже пізно, варіантів не так багато. Піонерський азарт вже звичайно згас, але...

— Бувають такі моменти, коли відчуваєте все це непотрібним? Вежу, свою роботу і все, що ви тут зробили. Технології ж розвиваються, в багатьох людей з’явився Інтернет.

— Так чи інакше, там не лише тих три канали, але й весь мобільний зв'язок. Якщо якийсь диверсант пробереться на вежу, кілька десятків кілометрів навколо залишаться без зв'язку. 

— Можливо цим повинна займатися СБУ?

— Я взагалі дивуюся, наскільки наше керівництво відірване від реалій. От приходить мені грізний наказ: «У зв'язку з ситуацією в країні, посилити охорону об'єкту, забезпечити позапланові інструктажі». Я в журналі написав: «Кіт і пес проінструктовані». Ну яка, до біса, посилена охорона? Я собі там сиджу сам, прийдуть два-три дебелі хлопців, то я їх як побачу, то сам їм що завгодно винесу, відкрию все і тихеньку вийду.

— Уявіть, що місцеві або ж приїжджі сепаратисти дісталися станції і захопили її. Таке теоретично можливо?

— Тут є люди, які хотіли б автономії. Треба закон «Про децентралізацію» довести до ладу. Але без підтримки з-за кордону, жодного сепаратизму тут не буде. Люди заробляють гроші.

— Як?

— Займаються тим, чим займалися і до того: пиляють ліс, їздять на заробітки. Москва, Чехія…

«Коли часом вдома не можу заснути, телефоную на вишку і кажу черговому: «Ану зайди в апаратну, послухаю». Не можу вже без цього…»

— Чи відчуваєте себе місцевим за стільки років, проведених на Закарпатті?

Зжився вже тут, звик. Я в Молдові прожив вісімнадцять років. А тут? (усміхається). Знаєте, чим мені ці люди подобаються? Тут народ на владу ніколи не надіявся і не робить цього зараз. Їм не дуже впирається, хто там і де при владі. Як ти собі організуєш, так і будеш мати. Заробітчанство тут в крові. Мені старі люди розказували, що знайомих можна було зустріти по всій Європі. Одній жінці до самої смерті Бельгія виплачувала компенсацію за те, що її чоловік загинув там на шахті.

— Тепер, маючи за плечима ці кілька десятиліть життя і роботи на Закарпатті, чи обрали б Дубове знову, якби мали таку змогу?

Якби я знав тоді все, що знаю зараз, мабуть, отримав би інфаркт. Особливо, зважаючи на нинішній стан нашої авіації. З іншого боку, коли часом вдома не можу заснути, телефоную на вишку і кажу черговому: «Ану зайди в апаратну, послухаю». Не можу вже без цього….

Коментарі: