Долар26.69
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро29.95
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий6.7
Динаміка НБУ за послідній тиждень

Про культуру, або Викорчувати зі свого поля лояльність до агресора

zik.ua 15/02/2017 15:37
Мирон Іваник
головний редактор видавництва «Знання»

Може, воно і не на часі: згадувати про культуру, коли зовнішній ворог лупить гарматами, а внутрішній (корупція) скаженіє від безкарності. Скаженіє, бо основу закону (страх перед покаранням) ліквідовано як інституцію самопризначеними стражами цього закону, але за нашим вибором (адже цей статус не змінюють депутати, яких обрали ми з вами). Та ще й маємо «чарівний» рецепт: про гармати і що робити Музам у цей час.

Докопуючись до термінологічної чистоти визначень, надибав якось думку про первинну вартість поняття «культура». Дуже здивувався, бо спочатку це була підготовка ґрунту для поля (грядки) під вирощування нового урожаю. Це вже кілька століть по тому, після базового – рільничого «культура» з’явилися варіанти трактувань. А нинішні пояснення найдоступнішого довідника: Вікіпедії – можна перетворити у захопливе чтиво «культура», і букв там стане на декілька вечорів для цього читання.

Культура (від рільничого) – поки не прополемо грядки чи лани від агресора – нічого нового не буде. Війна на сході може тривати дуже довго. Але: поки ми не викорчуємо зі свого поля лояльність до агресора: до його бажання писати «спільну історію», до потуг насильно втримувати лояльність до його мови у всіх можливих сферах: державного управління, літератури, культури, торгівлі, до того часу наше поле (культура) буде вдячним ґрунтом для лояльності до агресора.

Можна скільки завгодно споруджувати превисоких-преглибоких парканів на кордоні (чи виділяти на це гроші), збільшувати ВВП на оборону, тиснути медалі, наймати пресових секретарів із суперемоційними текстами і ще багато чого придумати. Можна утримувати купу телеканалів, де-факто російськомовних із єдиною метою: втримувати лояльність російськомовних у побуті громадян України чи й україномовної «вати» із комплексом неповноцінності перед російською мовою. Повернення до своєї культури (урожаю, який створений на своєму полі) не потребує великих мільйонів чи відсотків ВВП, але без нього неможливою є боротьба із насадженою ворогом вторинністю української мови. Загальновідомо, що із української мови вичавлювали синонімію, яка не мала російських відповідників. Робилося це понад століття до часу відновлення української держави. Та за останні чверть століття так і не створено загальнодоступний словник репресованих українських слів. Періодичні дискусії щодо українських (чи ні) відповідників іноді виникають у вузьких колах фахівців-перекладачів, та й то лише тому, що нові реалії реальної війни на Сході пробудили цікавість читачів (покупців) до перекладів світової літературної спадщини чи нинішнього літературного процесу у світі.

Новини вриваються у наше життя із раннього ранку, з першим контактом нашого сприйняття із ЗМІ. Хітом останніх тижнів стало: моральність – доцільність торгівлі з ворогом на лінії фронту. Моральність перебування у наших крамницях товару, виробленого у Росії якось відійшла на загомінки, натомість медії змагаються за наші емоції щодо «обміну» на лінії вогню.

То торгувати чи не торгувати? Товаром, але яким? Може, предмети дитячої гігієни чи харчування і не варто зупиняти. Але асортимент цього «обміну» набагато ширший. Військові чи в костюмах «яструби» називають цей товар «подвійного підпорядкування», тобто такого, що може використовуватися у воєнних діях. Вугілля, електроенергія, вода, дизпаливо – бензин, запчастини та комплектуючі для автомобілів чи авіації – списки довжелезні.

До чого тут культура? Бо треба самому робити висновки перед тим, як комусь співчувати. Я навіть не про вугілля від шахтарів із Соснівки – Червонограда, у яких вугілля не хочуть купувати (бо міністр із ОРДЛО по-іншому домовилися).

Запропоную порівняти два способи обміну: із класичної літератури. Андрій Тарасович Бульба, із «Тараса Бульби». Гуманно поспівчував панянці, із найкращими намірами допомогти. Закінчилося – як закінчилося. На війні буває, коли тато вбиває свого сина за зраду.

Юрій Франц Кульчицький: нібито торгував з ворогом, щоб силою свого розуму перекладацького таланту та інших здібностей обдурити ворога і вчасно отримати підмогу. Як винагорода: слова звитяжця, монополія на торгівлю окремими товарами (надприбутки). Але: після звитяжної перемоги де ризиком було власне життя.

Маємо схожий вибір. Істерія олігархічних ЗМІ (бо інші важкодоступні) щодо колапсу після припинення торгівлі з ворогом. Істерія – щоб відбити бажання самостійно пошукати шляхи вирішення, істерія у виконанні професійних брехунів працює ефективно, хоч простеньке запитання: чому не здійснено диверсифікацію постачання енергоносіїв і скільки ми платимо посадовцям, які мали би це робити?

У першому прочитанні «Тараса Бульби» наші емоції повністю на стороні Андрія Тарасовича до якогось певного моменту. Може, навіть до того вартувало чи ні його вбивати. Та правила війни – давні і прості. Не вбиваєш ворога ти – ворог вбиває тебе.

Торгівля не є гріхом, торгівля Батьківщиною – зрада.

Всім учасникам торгівлі з ворогом (дивимося його ТБ, отримуємо емоц. насолоду, купуємо його дешеві твори) – але кожен моральну межу для торгівлі з ворогом ставить собі сам.

У нинішньому стоголоссі: що читати – подивитися іноді надзвичайно швидко піддаємося спокусі читати (дивитися) найдоступніші джерела. Найдоступніші, не задумуючись про вигоду чи навпаки від цих джерел. Частенько цим є новинні стрічки інтернету чи ТБ. Там, як правило, все дуже навіть зрозуміло: інформують щодо проблеми і тут же дають рецепти вирішення цієї проблеми. Наскільки це насправді так? Адже, коли у нас спрага – то ми йдемо до крамниці – кафе – додому та п’ємо відносно чисту воду. І було б дивно, якби при першому почутті спраги ми пили воду з калюжі чи їли брудний сніг. Проблемам пошуку інформації чи гігієни читання присвячено величезна кількість роздумів, публікацій чи книг і, малоймовірно, що тут запропоную знайти щось нове.

Але, якщо задуматися без ТБ чи інтернет шпаргалки «проблема – спосіб вирішення», як самостійно спробувати знайти джерело, то там і до самостійного пошуку вирішення проблеми буде ближче. Черпаючи будь-яку інформацію чи розвагу із ЗМІ, ми маємо прямий стосунок до культури. Але, задумуючись про саме поняття дійдемо де-що несподіваних висновків чи відкриттів. Отже «культура» це:

* Слово «культура» походить від лат. colereкультивувати, обробляти ґрунт; в епоху Середньовіччя поняття означало метод обробітку землі (мистецтво рільництва); наприкінці XVIII ст. термін стали вживати у нинішньому розуміннідля позначення духовної сфери життя суспільства.

Культура (моя грядка), бажано – обгородити, бо така вже традиція: обгородити своє поле чи грядку. Отже: скільки грошей витрачено на міфічний паркан Яценюка і де він? Натомість, скільки витрачено коштів на захист нашого інформаційного простору від ворожих ЗМІ, його «новин», музики, книг і т. п.? Перші несміливі спроби почали робити кабельні ТБ + інтернет мережі (бо держава змусила) потроху налагоджуються обмеження доступу книг, які містять пропаганду агресора. Десь там на фронті, ніби-то далеко від нас, воїни своїми життями загороджують нашу грядку (наше поле, нашу культуру) від фізичної присутності ворога на нашій землі. Натомість, його (ворога) торгівля та ідеологія вже давно тут і мають тенденцію до зростання. Торгові мережі, банки, мова торгівлі – російського за останні роки стало не менше, у багатьох сферах – більше. Може, воно і йде на користь посадовцю, який за невеличку зарплату зводить персональний «садок вишневий коло хати», але для загальнодержавної грядки (ґрунту для росту культури) – це дуже навіть погано, бо породжує зневіру до закону. Адже ми відрядили у владу людей, які обіцяли служити українському закону та українській культурі.

Наскільки прочитане (побачене) буде підготовкою поля для нових, позитивних емоцій чи висновків моєї особистої грядки (культури)?

А може тут якраз навпаки: хтось, хто впарює мені ці букви під виглядом інформації чи розваг, потребує мого часу та моїх емоцій? Час – це товар, іноді дорогий товар. Емоції – теж можуть бути товаром: не секрет, що більшість наших рішень приймаються під впливом емоцій. Наприклад: якщо кількадесят разів послухати – побачити аргументи щодо ціни вугілля із якогось Міфічного Роттердама плюс чи зарплату вугільного міністра – як кількох сотень вчителів чи бібліотекарів, то недовго і повірити, що по іншому не може бути.

А що ж головний розпорядник культури? Може, досі розробляє пропозиції, бо щось не видно ініціатив позбавити звань та статусів інформаційних холуїв агресора. Розпорядник встановив абсолютний рекорд у наданні дозволів забудовувати сформовані історичні середовища (знищувати нашу історію). Керівник відомства має змогу сторазово повторювати у ЗМІ, що його особистий «садок вишневий коло хати» не існує, хатку на гектарі землі будує вже десятки років. Бідака. Системні корупційні чи плагіатні скандали – теж непричетний. Тому найпростіше для кожного з нас: Міністерство залишається, але питаннями культури кожен займається самостійно, бо так простіше. І надалі: міністерство – само по собі, а культура – як і була.

Роботящим умам, роботящим рукам
Перелоги орать
Думать, сіять – не ждать!
І посіяне жать
Роботящим рукам.

У висновках: кожен вибирає сам: тратимо свій час та емоції на співчуття олігархам (цементуємо корупцію) чи займаємося самоосвітою (своєю грядкою), на якій щось-таки добре та й проросте. А корупція, злодійство, півправда – постправда, розпуста – це добрий урожай чи будяки – кожен вирішує сам.

Не маю рецепту: вичерпного, емоційного, зарядженого на повну впевненість: торгувати чи не торгувати з ворогом. Ці рецепти – на більшості інформаційних ресурсів: залежно від глибини залягання (чи незалягання) власника ЗМІ у торгівлі з ворогом. Маю підозру, що трагічні плачі «аналітиків» від торгівлі з ворогом оплачуються із різниці ціни закупленого та проданого втричі дорожче нашим споживачам вугілля. Думаю, що лікарством від довіри цим «аналітикам», колишнім блискучим журналістам, буде томик поезії Є. Маланюка, в якому про «з кларнета твого пофарбована дудка зосталась». Набагато важче: закинути сумнів і не дати рецепту. Бо я теж у роздумах: я за Андрія Тарасовича Бульбу чи Франца Йосифа Кульчицького. Співчувати ворогу чи намагатися його обдурити...