1
Долар27.89
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро31.63
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий7.38
Динаміка НБУ за послідній тиждень

Написання роману «Коханці Юстиції» – це унікальна історія, яка розтягнулась на 27 років, – Юрій Андрухович

versii.if.ua 23/02/2018 20:18

Чоловік, про котрого можна розповідати до посивіння. Його творчість настільки багатогранна, що пізнавати все, що виходить з-під пера – забракне й часу.

Юрій Андрухович, один із найзнаніших франківців в Україні. Його праці вивчають в університетах, його колонки й ефірні розмови поширюються блискавично, а висловлювання розбивають на цитати, пишуть Версії з посиланням на Вежу.

Сьогодні ми розпитали українського письменника та поета про нову книгу, яка створювалась 27 років, про те, як старе стає переосмисленим новим, про участь у проекті, що відбудеться у Івано-Франківську 10 березня під назвою «Безкінечна подорож, або Енеїда» та те, чому не користується соціальними мережами.

Фото: Яна Стефанишин

– Не так давно вийшла ваша нова книга «Коханці Юстиції». Чи є вже реакція від читачів?

– Я не моніторю коментарі, тому дуже сумніваюсь, що у мене склалась картина відгуків. Я не бачу їх так багато, але це напевне тому, що не шукаю цієї інформації. На мій погляд, є кілька характерних речей, на яких всі зосередилися і цілком даремно… Занадто багато уваги приділяється слову «параісторичний», занадто багато уваги приділяється питанню: «Книга – роман, чи ні». Тобто зауважують поверхові речі. Але я все таки ще маю надію, що мине якийсь час і з’являться глибші спостереження, рефлексії, бо насправді там ще тисяча різних тем та сюжетів. Загалом у мене вийшла надзвичайно релігійна книга. Я не вважаю себе людиною релігійною, а мені написалось так багато текстів про безмежність Божого милосердя. Я трохи розчарований, що цих речей не зауважують.

– Кожна книга – це певний етап життя. Чим для вас особлива ця книга?

– Вона є дуже особливою тому, що коли я починав її писати я не знав, що пишу перший розділ майбутнього роману, думав це тільки оповідання. Коли я писав другий розділ, теж не знав, що він ввійде в книгу. Це тривало близько 22-ох років. Коли мені написалася половина всіх цих історій, я раптом почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб добрати ще певне число тих історій. Тоді з’явилося вісім з половиною. Працював над тим, щоб побудувати їхню послідовність у єдиному напрямку і відтоді це вже була робота над романом. Такого більше у мене не було. Всі мої романи, за винятком цього, мають свій початок – день, коли я сів і написав перші речення і це все робилося в одному часовому потоці. Іноді це було декілька тижнів, іноді рік-півтора, але це писалося від початку до кінця. А тут така унікальна історія, яка розтягнулась на 27 років.

Кожна жива людина за такий період часу кілька разів змінюється у важливих та характерних для себе речах. Змінює щось у світогляді, в поведінці, зовнішність змінюється та багато іншого… Зміни, так чи інакше, відбиваються у кожному з розділів «Коханців Юстиції», в результаті чого кожен наступний розділ – це новий етап мого життя, і він щоразу більший за обсягом та глибше й докладніше вивчений, прописаний. Тобто, якщо перший – суцільно поверховий, я його колись написав протягом кількох годин, то над останніми сидів місяцями. Опрацьовував велику кількість джерел, паперів, інформації. Така от специфіка цієї книжки.

Юрій Андрухович: «Я не залишаю питань без відповідей»

– Перші оповідання чекали свого часу, чи жили своїм окремим життям?

– Самійло Немирич був моєю візитівкою, як молодого прозаїка. Це витвір тридцятилітнього автора, який ще до того часу не був відомим, як прозаїк, тільки як поет. Тому це був такий собі прозаїк-дебютант. Цей текст періодично потрапляв до якоїсь антології. Тобто він жив своїм життям у 90-ті роки. На цю тему в мене є ще вірш, і власне з нього все почалося. Але коли я готував остаточну текстову версію «Коханців Юстиції» багато що позмінював. Уявляєте собі цю ситуацію, коли у 2017-му році переписую те, що написав у 90-му? Там є доволі цікаві сюжети. Я справді іншими очима дивлюся на один із сюжетів, який тоді викликав тільки сміх і здавався гумористичним: «Привселюдно в центрі Львова на Площі Ринок герой зґвалтував жіночку». В 1990-му році не було цього уявлення про сексуальні домагання, насильство. Цим можна було «гратися» на гумористичному рівні, але мені довелося вдатися до самоцензури. Я поскорочував деякі пасажі і переписав їх дещо по-іншому. Таких моментів було досить багато. Що давніший текст, то більше моїх теперішніх втручань. Тому, я застеріг би тих читачів, котрі віддавна знають мою творчість і вважають, що першу половину книжки можна не читати, бо ті оповідання знають з давніх-давен. Початок варто таки читати, бо там страшенно багато нового.

– Яким автором ви себе бачите?

 У мене вже сформулювалися щодо цього певні максималістичні принципи, які на практиці складно витримати, але я намагаюся і цього прагну. Один з них полягає в тому, щоб на письмі розповідати історії, яких ще українською мовою не розказували, або формулювати те, чого українською сформульовано не було. У зв’язку із цим можна з деяким перебільшенням сказати, що я себе бачу не українським письменником, який пише українською мовою. Але я українець і за національністю, і за принципами. Я говорю тільки про приналежність до певної літературної традиції. Для мене важливо створювати літературні тексти, яких в українській традиції ще не було і відповідно розширювати її.

– Зокрема завдяки вашій діяльності країна почула про «Станіславський феномен». А яка ваша думка про нове покоління письменників?

– Об’єктивно, молодими для мене є ті, кому 40 і вище, але й ті кому – 20. Деякі молоді письменники вже давно про себе заявили і абсолютно не потребують якихось рекомендацій. Я впевнений, що наше місто як було так і залишається зі своїм вагомим культурним потенціалом і, зокрема, у сенсі нової української літератури, вже хоча б тому, що тут є цілком природна сфера функціонування сучасної української мови. Франківці не мусять робити над собою якихось особливих зусиль і переходити на українську мову, вони в ній живуть, як риби у воді. Отже це базова передумова для появи нових літературних талантів.

Фото: Яна Стефанишин

– Чому ви не користуєтесь соціальними мережами? Чи рекомендуєте людям менше часу витрачати на це?

– Є люди, які саме через соціальні мережі себе реалізовують. Якщо в мережах вони знайшли себе, то їхня діяльність зрозуміла. Свій власний вибір та своє ставлення до цього я можу пояснити тим, що тут не йшлося б про те, що якусь частину часу я витрачаю, а це поглинало б весь мій час. А все тому, що я не залишаю питань без відповідей. Це слабкість… З боку це може виглядати, як позитивна риса, але я відповідав би на кожне запитання і більше в мене не було б жодної вільної хвилини.

– 10-го березня ви вкотре читатимете «Енеїду» в рамках проекту «Безкінечна подорож, або Енеїда». Це мультемидійний колаж з елементами лекції, концерту та банкету режисерки Ольги Михайлюк (захід відбудеться о 19:00 на території заводу «Промприлад»).

– Ця акція планувалась для одноразового показу в рамках “Книжкового Арсеналу”. Деякий час я навіть був впевнений, що це буде єдина така акція, що не зможе повторитися. Але вона несподівано виявилась успішною і згодом ми показали її у Хмельницькому на День Незалежності. А потім ще раз у Києві в Національному художньому музеї.

10 березня покажемо в Івано-Франківську в “Промприладі”. Будемо по-трішки звикати до цього нового культурно-мистецького простору в нашому місті. Показ відбудеться вчетверте, він якоюсь мірою прем’єрний, бо з часу останнього показу ми привнесли багато нових елементів. Сказати, що я там читаю «Енеїду» Котляревського – це не зовсім точно. Я при цьому виконую деякі свої вірші, які в той чи інший спосіб пов’язані зі світом «Енеїди», а також фрагменти своїх есеїв присвячених постаті Котляревського. Все це разом вимальовується як колаж-лекція. Тут неймовірне поєднання музичного супроводу та вагоме візуальне наповнення. Всі можливості, які дає безсмертний текст «Енеїда», можливості надзвичайної, різноманітної та яскравої гри з багатьма її елементами.

Сніжана САМАНЧУК

Спорядження для безпечного відпочинку в Карпатах: