1
Долар27.95
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро31.76
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий7.4
Динаміка НБУ за послідній тиждень

Я оптиміст, бо залишаюся жити в цій країні, хоч можу жити в будь-якому місті світу, – Андрій Луцький

versii.if.ua 11/12/2018 08:05

Якби в Україні існувала Академія інноваційних ідей, то ректор Університету Короля Данила був би одним із перших її академіків.

Молодий амбітний реформатор, який не боїться ламати стереотипи і шаблони, наймолодший серед ректорів франківських вузів, який першим створив “вільний університет”. Успішний бізнесмен, який 70% прибутків своєї компанії готовий вкладати в “розум”. Він товаришує з людьми, які періодично з’являються на сторінках Forbes, їздить на Tesla, проте половина студентів Університету Короля Данила не знають ректора в обличчя. Він запалює зірки, а сам готовий залишатися в тіні їхнього сяйва.

Відверта розмова Версій віч-на-віч з Андрієм Луцьким про непростий шлях створення приватного вузу на базі напіврозваленого гуртожитку, про конкуренцію, бізнес, політику, навчання у Мюнхені і гранти для обдарованих дітей.

Я страшенно люблю правду, але проблема в тому, що я не можу її говорити. Бо в цій країні так все влаштовано, що ти не можеш сказати те, що ти думаєш. І я деякі речі теж не буду говорити”, – попереджає Андрій Луцький на початку інтерв’ю.

Університет Короля Данила був заснований в 1997 році, тоді ще як Приватний вищий навчальний заклад Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва. Розкажіть, з чого все починалося?

Чесно вам скажу, він був заснований в 1996 році. Але ліцензію ми отримали в 1997 році, тому саме цю дату прийнято вважати датою заснування.

Це час прийнято називати буремні або лихі 90-ті. Як прийшла така ідея? Я так розумію, що це родинна справа. Як ви це реалізували? Адже в 90-их нічого не розвивалося, все стояло на місці.

Засновником університету, тоді це був інститут, був мій покійний батько (Іван Михайлович Луцький – ред). Ця людина в житті бачила тільки одне: освіту і науку. Його не цікавило, ні де ми живемо, ні на чому ми їздимо, але все, що стосувалося освіти і науки – він там був завжди перший.

Коротку історію розкажу. Радянський союз, 70-ті роки. Батько приходить з армії. До армії він навчався в Снятинському сільськогосподарському технікумі. І от після армії він приймає рішення, що хоче поступати в духовну семінарію на навчання. Якщо врахувати, який це був час, то тоді за таке рішення можна було в Тюмень попасти без свого бажання.

В якій він семінарії навчався?

В Ленінградській. Іншої не було в Союзі. Вона була невелика. Чоловік 30 там навчалося.

І були з України?

Переважно з України і були. Ніхто з Росії не хотів там вчитися, тому що християнство в Росії було знищено так конкретно. Після закінчення семінарії в Академію поступив. Коли Україна стала незалежною, поїхав навчатися в Мюнхен – у Вільний університет (Ukrainische Freie Universität – єдиний університет поза межами України з українською, німецькою та англійською мовами викладання, з правом присвоєння вчених ступенів маґістра та доктора наук – ред). Захистив там докторську роботу. Ту роботу в Україні ніхто не визнавав.

Далі він поступив на юридичний, закінчив Харківську юридичну академію Ярослава Мудрого. Потім в нього була кандидатська робота по праву, докторська робота по праву. Так все життя у нього було пов’язане з наукою та навчанням.

І от 1996 рік. В Україні активно розвивається дуже багато вузів. Ще в 1994 році батько пішов працювати в один із приватних вузів в Івано-Франківську, до того викладав у духовній семінарії. І саме тоді, маючи вже певний життєвий досвід, у нього з’явилось бажання створити навчальний заклад і вести його так, як він вважає за потрібне.

Щоб відкрити вуз і його зареєструвати, треба було отримати ліцензію. То був перший крок. І ми почали проводити першу кампанію. Але ж ви розумієте, ресурсу фінансового нема жодного. Батько їздив в Німеччину і мав десь 1000 марок. Це і був весь ресурс, з якого починався навчальний заклад.

Але батько мав величезну кількість знайомих. Свого часу він був депутатом і сільської, і міської, і обласної ради, тобто, був всюди. Він звернувся до одного зі своїх колег, Михайла Жураківського. На Дністровській був один із гуртожитків, Михайло мав якесь відношення до нього. Він пустував, а в оренду тоді його можна було взяти десь так за гривень 150. Тож була укладена угода про оренду одного поверху.

Далі мене з братом залучили до суспільно-корисних робіт: батько, мама, родину зібрали – робимо університет. А в гуртожитку як: щурі величезні, коти їх навіть боялися. Якось так можна описати стан того гуртожитку, одним словом – біда. А ми робимо ремонт: малюємо панелі, ріжемо гіпсові стіни, відновлюємо старі двері, з дому замки з дверей познімали. Побілка, вапно, відновлення старих дверей, коробки – ми повністю вписались в тих 1000 марок, але це тільки ремонт. Десь тато в Коломиї парти зі стільцями взяв безкоштовно на заводі, бо завод також простоював. Серед наукового світу батько був знайомий з дуже багатьма людьми і залучив їх до викладання. Так і почався університет.

Я скажу ще, звідки в нього зародилася ця ідея. Ми закінчуємо школу з братом – треба десь поступати вчитися. Тоді дуже модною стає юридична спеціальність. Я теж захотів бути юристом, бо по телевізору надивився. Там якраз тоді було якесь інтерв’ю з Медведчуком. Він, здається, був головою Адміністрації Президента. Йому задавали дуже багато питань про Стуса, він розказував так впевнено. І я тоді теж захотів: це ж так круто – мати можливість захищати людей. Я не аналізував тоді те, що розумію зараз. Але я тоді запалився – я туди хочу. І пішов батько домовлятися за вступ до університету, а йому озвучили круглу суму – 10 тисяч доларів. Прийшов батько додому і каже: “Напевно, хлопці, ви на юридичному вчитися не будете”. На той час цієї суми ми собі навіть уявити не могли. І це за одного. А нас же двоє. Тато не любив несправедливість, він вірив, що діти можуть вчитися по-іншому, і не треба нічого нікому платити за те, щоб десь поступити на навчання. От і зародилася ідея – фактично від нас.

А як студенти дізналися про цей вуз?

Зараз я собі не уявляю, як можна створити вуз без фінансів. А тоді всім капіталом мого батька була його впізнаваність. І у величезної кількості його друзів була така ж сама ситуація зі вступом, яка була і у нас. Місць у вузах дуже мало, ціни – неймовірні.

Ще в Радянському союзі дуже чітко порахували, який відсоток людей може чимось керувати. Це було від 0,5-1% до 3-5% – залежно від нації. Вони не зважали, що люди хочуть творити для себе інше майбутнє. Вони порахували – і рівно стільки відсотків допускали до здобуття вищої освіти. А в Радянському союзі здобуття вищої освіти майже автоматично означало, що ти ставав ЛЮДИНОЮ. Ти вже міг претендувати на своє житло, свій автомобіль. Бо більшість народу трималась на межі “нижче плінтуса, вареної ковбаси і масла”, і, в принципі, там ця межа і закінчувалась.

Тому з’явився величезний ринковий попит на здобуття вищої освіти, навіть лінивий хотів мати вищу освіти. І в той час, маючи відоме ім’я, студентів можна було зібрати дуже швидко.

І який був перший набір?

Я не пам’ятаю, це треба дивитися в архівах. Але наскільки я пригадую, це швидше всього було дві групи.

Про диплом, який має видаватися, ніхто не задумувався, бо в ті часи не була такої централізованої системи видачі дипломів. Кожен вуз видавав свій диплом. І лише в 2005 році почалось ліцензування діяльності.

Взагалі, коли батько відкривав заклад, він не підозрював про необхідність ліцензії. Ніхто йому про це не говорив, і дізнатись про це також не було в кого. Дізнався про це лише з порушеної проти нього справи СБУ про незаконну діяльність. Та вона не мала логічного завершення – тоді не ризикнули справу проти сильної особистості довести до кінця.

Але батько зрозумів, в якому напрямі потрібно діяти. Поїхав до Києва, зробив ліцензію, і саме від тоді почалась офіційна історія закладу. На наступний рік вже була ліцензія, потім ввели акредитацію.

Вуз почав рости – змінив свою локацію, адже студенти і викладачі вже не поміщались у тому гуртожитку. Взяли в оренду інше приміщення, яке також валилося. Це був колишній дитячий садочок. Він був закритий по аварійності. Батько взяв його в оренду, ми його відремонтували тим самим способом і методом. А вже потім локація перемістилась сюди (вул. Є.Коновальця, 35 – ред.)

І як це все далі розвивалося?

Були величезні ринкові потреби, тому на теренах України з’явилась величезна кількість приватних вузів, які все, що робили – це торгували дипломами. Вони дискредитували приватну освіту, як таку, на 95%.

І це при тому, що за рейтингом QS World University Rankings у світі з ТОР-5 вузів – чотири приватні і один – публічного права?

Всі ТОР-школи, коледжі, університети, дослідницькі університети – приватні. Є й інші форми, але вони не можуть конкурувати. Я маю відношення до будівельної компанії. Скажіть, де нині українські величезні будівельні трасти, які мали бази, техніку, персонали, мали заводи по виготовленню і залізобетону, і цементу? Чому вони збанкрутували? Та тому, що державна форма власності – найнеефективніша з усіх можливих.

І так само в освіті виходить?

А як інакше? Коли в тебе є завтрашній день, є зарплата, є посада, і в принципі, від тебе не вимагається створення “чогось”. Людина прийшла на посаду, розуміє, що їй тут дуже добре, у неї є контракт, ніхто її звідти “не попхне”.

Коли воно не контрольоване, коли виділяється бюджет Верховної Ради, він іде на Міністерство освіти – Міністерство освіти ділить його між вищою, професійно-технічною освітою і школою. Тому ніхто в країні створювати якісний продукт не буде. А нашим продуктом є з одного боку студент, а з іншого боку – наукові досягнення. Чому не буде? А навіщо – всім і так добре.

Українська освіта буде розвиватися тільки тоді, коли всі вузи в країні будуть поставлені в однакові умови, на одну законодавчу базу. Тому що державні вузи мають державне фінансування, і, в той же час, мають таку саму приватну форму навчання, як і ми. Ми не маємо жодного державного фінансування. Але я і не хочу.

Тобто державного замовлення, як такого, у вас немає?

Вже декілька років у мене є моє замовлення. Я про це ніде нікому не говорив, але я фінансую навчання дітей, які мають добрі знання – на даний час загалом таких студентів є 129.

За якими принципами ви відбираєте цих дітей? Врахуєте тільки рівень знань, чи, можливо, до прикладу, малозабепеченість та інші пільги?

Ні, я не дивлюся на малозабезпеченість. Я дивлюся на те, що в дитини є в голові. Мені потрібно мінімум від 160 балів в сертифікаті ЗНО. В нас є спеціальна програма розроблена. Вона ще не закінчена, але вже працює.

Серед цих студентів є і діти учасників АТО. Кожна людина повинна вкладати певні зусилля, фінанси, робити якийсь внесок в країну. Оскільки я не можу фізично бути присутній в армії, бо вчителі і викладачі університетів не підлягають мобілізації, то ми вирішили якийсь свій вклад зробити. І якщо хтось пішов захищати Батьківщину, то ми повинні теж надати якусь допомогу. Нічого не станеться моїй компанії, якщо ми профінансуємо десяток таких дітей.

Ми проводимо різні конкурси. Бо ми розуміємо, що університет – це є універсальність. Тому це, до прикладу, може бути дитина, яка чудово грає футбол. І вона може вибрати в мене будь-яку спеціальність і паралельно грати в нашій футбольній команді. Це може бути дитина, яка гарно співає, чи та, що займає високі місця на олімпіадах, наприклад, з історії і чудово знає про добу Короля Данила, ім’я якого носить наш університет. Тут все індивідуально. Від 160 балів – це оплата половини вартості навчання, від 180 балів – безкоштовне навчання. Нема різниці. Це може бути і дитина з багатої сім’ї, яка добре вчиться.

Основним своїм досягненням в університеті я вважаю реформу, яку я провів. Я прийшов у вуз, і в той же час був прийнятий новий закон про вищу освіту. Він давав певну самостійність вузам – ми змогли самостійно приймати дуже багато того, що раніше приймалося тільки нагорі. Хоча насправді, це фейкова самостійність. Справжня самостійність буде тоді, коли Міністерство освіти зафіксує ліцензійні вимоги: ми не хочемо дивитися на те, що роблять вузи, вони самі повинні приймати рішення про те, які предмети вивчати, які викладачі це мають робити, і в якій послідовності повинно відбуватися навчання. Тоді буде конкуренція. Тоді один вуз може конкурувати з іншим. Але є багато послаблень в новому законі.

Чи можна цей новий закон вважати реформою? Тоді Міносвіти мало б поставити ваш університет в однакові умови, до прикладу, з ПНУ.

Так, як все в нашій країні, – наполовину. Міністерство освіти не має бути тим наглядачем, який відбирає: цей вуз буде існувати, а цей – не буде. Прикарпатський університет має велику славну історію. Я дуже поважаю їхнього ректора, який є молодим і прогресивним, він дуже багато робить для цього вузу. І конкурувати ні з Прикарпатським національним університетом, ні Івано-Франківським національним технічним університетом нафти і газу, ні з Івано-Франківським національним медичним університетом я не збираюся. Ми робимо те, що ми робимо. Мене цікавить більше загальне: має бути побудоване конкурентне середовище в самому законі.

Коли цей закон писався, в Кабміні був представник від Франківщини – віце-прем’єром був Олександр Сич. Ну, думаю, Олександра Максимовича я знаю – їду до нього. Приїхав, сіли ми – розмовляємо: “Олександре Максимовичу, цей закон не дуже добрий. Треба і те, і те поміняти”. А він каже: “Андрію, ти розумієш, що кожному поколінню потрібен свій закон. Вимоги суспільства на сьогоднішній день є такі, що цей закон і так є занадто прогресивним для оцих вимог. Ми не можемо приймати такі закони, як в США, бо наші люди не готові до таких законів”. Я опустив носа, зрозумів, що змін великих не відбудеться. Але дякувати за те, що і такий закон був прийнятий.

Але повернемось до реформи в самому університеті. Першою була реформа організації навчального процесу. Було дозволено вузам самим організовувати свій навчальний процес і написати своє положення. Колись було одне загальне положення і тому положенню були підпорядковані всі вузи. У всіх вузах в принципі була однакова структура, так, як в Радянському союзі – всі піонери в білих сорочках з червоними галстуками, тільки хтось мав сурму, хтось барабан. Різниця була тільки в цьому. І я за це вхопився. Зараз я це згадую як страшний сон: я витратив в приватному вузі на консультації, суперечки і т.д. рік. Цілий рік ми писали нове положення. В 2014 році ми почали це робити і в 2015 році прийняли. Як відбувається весь процес? Я вам скажу, це положення я пропихав, ох, як важко. Воно не те, що скрипіло, воно просто не йшло.

А чому найбільше опиралися?

Зона комфорту. Коли ти приходиш на роботу 10 років і в тебе все гаразд – то навіщо я маю свою програму переписувати? А те, що ця програма не відповідає реаліям – ніхто не зважав. Вона не відповідала реаліям вже тоді, коли була написана – на 10 років була застаріла, а нею вже 10 років користуються.

Реформа – це хоч і найбільше моє досягнення, але сьогодні я розумію, що реформу потрібно знову починати.

В чому полягала її суть?

В 90-х роках, коли вуз вже функціонував, я працював у відділі кадрів – друкував накази. Мене це дуже діставало. Тоді я сказав батькові: “Я хочу рости, я не готовий працювати у відділі кадрів. От, тату, ви вчилися в Німеччині. Чи не могли б ви до них зателефонувати і запитати, чи зможуть вони мене прийняти?”.

І я поїхав вчитися в Мюнхен, в той Вільний університет, в якому 10 років назад вчився мій батько. Звідти і взялася реформа: повна свобода студентів. Ми всі звикли, що має бути розклад, все має бути розписано, і ти, як той зайчик, маєш лише з клітинки на клітинку перестрибувати. А тут ти приходиш: є розклад, але ти вибираєш собі і викладача, і предмет, який хочеш. І тут я бачу в розкладі “Історія Баварії”. Думаю, ну, йду. А професор читає предмет німецькою мовою, якої я не знаю, бо вчив англійську. І я сиджу і думаю: як це так, чому ніхто не думає про мене? Я заплатив за навчання, я собі вибрав предмет, прийшов – а воно мені не йде.

Там система навчання така: ти мав набрати певну кількість кредитів, але ти сам обирав предмети. А в Україні до сьогоднішнього дня це – незламна система.

Звідти я почерпнув, що таке свобода студента, що таке свобода викладача.

До прикладу, я собі вибрав викладача з економіки. Це був українець за походженням, батьки якого свого часу емігрували в США. Я з ним здружився, бо він жив з нами в гуртожитку. Ми навіть на пиво разом ходили. Уявіть у нас таку ситуацію: студент з викладачем йде ввечері пиво у паб пити. Це нонсенс. Я думав, що він – мій друг. Але коли я у нього не здав екзамен, я подумав зовсім протилежне.

Я розбираюся в машинах, а йому треба було допомогти – один ремінь в генераторі поміняти. Я це зробив на подвір’ї гуртожитку. Бо що таке ремінь в генераторі поміняти? Відкрутив один болт, опустив генератор, натягнув – і в принципі вся робота.

Все – відтоді друг. Ми говорили про Америку, про його дружину з Філіппін, про різні культури і подібне. І коли я прийшов на екзамен без підготовки, то думаю: в друга точно здам. А в результаті, я з “двійкою” звідти виходжу, а він мені ще й каже: “Андрію, та ти нічого не знаєш”. Я такий розлючений був. А він ввечері прийшов і кличе мене в бар. Не хотів спочатку йти, але потім думаю, та піду – поговорю з ним. Може він щось від мене хоче? А він почав розмову з питання: “Андрію, чому ти прийшов не підготовлений? Ти псуєш наші стосунки. Я не думав, що ти такий безвідповідальний”. І відправив мене за конспектом. В результаті, він цілий вечір пояснював мені економіку. Наступного разу я вже склав іспит, і, головне, чітко для себе зрозумів, що стосунки – це стосунки, знання – це знання, а свобода – це свобода.

В принципі, там можна було на пари не ходити – тебе ніхто не відмічав. А в нас уявіть, щоб викладач не перевірив присутність студентів на парі. І приземлити мені працівників університету в 2014 році було дуже важко. Це з одного боку. А ще важче мені було підняти студента з рівня “з-під плінтуса”. Це було, є і, напевно, ще деякий час буде найважчою проблемою.

Тобто, в Університеті Короля Данила студенти можуть ходити на заняття так само, як і в Мюнхенському університеті?

Згідно положення – так. Але деякі викладачі і проректори університету на сьогоднішній день впевнені, що вони просто зобов’язані перевірити присутність студента на парі.

Студент мають право вибирати програми і предмети, але цього ще ніяк не може усвідомити десь третина викладачів. Та й студенти також ще не зовсім до цього готові. Цю рівність ми ще довго будемо впроваджувати. Бо одні ще не злізли з-за хмар – з Олімпу, а інші ще навіть на половину цієї гори не піднялись.

Я вам ще розкажу, як ми ввели тестову систему оцінювання. Я над нею дуже довго працював, бо довший час не міг зрозуміти, як правильно оцінити студента. Адже в цій країні все перевернуто з ніг на голову. Оцінка ставилась за суб’єктивними мотивами: от ви мені подобаєтесь – вам 5 балів, а ви не дуже імпонуєте – вам 3. Як же оцінити студента? Мені суб’єктивна оцінка не підходила.

В мене є добре колега, він очолює одну з невеликих, але дуже прогресивних ІТ-компаній – Іван Дячишин. Це молодий чоловік із дуже прогресивними і глибокими поглядами. Ми сиділи разом з ним, і він мені допомагав вибрати найкращу програму для тестувань. Ми довго думали, які обмеження вкласти, щоб студент прийшов до комп’ютера, перед ним висвітились тести, він відповів на питання і одразу на екрані побачив свою оцінку.

Викладачам потрібно було лише створити тести. І що вони зробили? Вони просто стягнули їх з інтернету. Це не відповідало навіть програмі предмету, який вони читали.

Насправді, це було дуже важко. Але програма на даний час впроваджена. Вона має свої недоліки, є багато і плюсів, і мінусів, але прогрес в тому, що вона є.

Залишився невирішеним ще один момент – автомати. Викладачі мали право автоматом ставити оцінку і не відправляти студента на тести. І по статистиці у нас за рік різко зросла кількість відмінників – їх стало втричі більше. Тому довелось вносити зміни в положення і ліквідовувати автомати. І коли довелось голосувати за цей пункт на Вченій раді, я зрозумів, чому так багато людей опиралося. Для деяких викладачів це була свого роду “кормушка”. Якби там не було, корупція присутня всюди в Україні – від верху до самого низу. І вона була присутня і тут. І ця реформа допомагає її викорінити.

Після внесення цих змін наступного ранку мене під кабінетом чекали всі відмінники університету – близько 60 студентів. Вони прийшли висловити свій протест: “А що ви таке собі, пане ректоре, придумали? А в мене були автомати”.

Це теж своєрідна зона комфорту, в якій вони перебували. Вони брали участь у діяльності кафедри, і таким чином їм ставили автомати. Але це не мало жодного відношення до того, знає дитина чи не знає. Я хочу бачити рівень знань.

В мене з ними була 4-годинна розмова. Говорили, зокрема, і про корупцію. “Ви цю корупцію хочете підняти на найвищий рівень. Друзі мої, мене не цікавлять гроші. Я є успішний бізнесмен, який заробляє собі на життя, ведучи іншу діяльність. А тут я змушений продовжувати діяльність, яку започаткував мій батько. Мене не цікавить жодна копійка з університету. Це моя волонтерська діяльність, що я є у вас керівником” – приблизно такою була наша розмова.

Правдами-неправдами воно запрацювало. Це був непростий період, але я знаю точно, що якби я зараз захотів повернути назад стару систему, то якщо й не всі (бо буде певна кількість, яким все одно), то більше половини студентів мене б на вила підняли.

То кількість відмінників збільшилась чи зменшилась?

Кількість відмінників суттєво зменшилась.

А як викладачі на це відреагували?

Більшість викладачів готові були мене на маленькому вогні підсмажити. Може би маслом трохи мастили, щоб не дуже пригорів. От така історія.

Так склалось. Я розумію, що рано чи пізно ми прийдемо до того, що оцінку студенту має ставити викладач. Але цей викладач в цьому суспільстві має ще ним стати. Я відпущу оцю тестову систему тоді, коли зарплату викладача доведу до кількох тисяч умовних одиниць на місяць, і він буде більше цінувати себе, своє ім’я і поважати свою роботу, яку він робить. На жаль, цього я ще наразі зробити не можу, і мені ще потрібно довго і добре попрацювати, щоб це сталося.

Я цю систему відпущу, я дам можливість викладачу приймати рішення щодо оцінки, але тільки тоді, коли я побачу, що це можна робити. Зараз ми на такому етапі розвитку країни, що ми це зробити не можемо.

Але хочу сказати, що приватні вузи програли державним в певний період часу. Приватні вузи в певний час дискредитували себе торгівлею дипломами, і їх просто почало знищувати, як клас, Міністерство освіти. Почалося це в 2008 році. Їх пачками закривали. І я, в принципі, вважаю, що це правильно робилося на той час.

На сьогоднішній день я вважаю, що вузи вже повинні конкурувати між собою. З приватних вузів залишилися 10 з тих, що справді можна називати “вузами”, а загалом їх є десь 40. Щоб ви собі розуміли – співвідношення є дуже невелике. Державних вузів в Україні є набагато більше.

Україна почне ріст в освіті і науки, коли виставить в рівні умови всіх, в тому числі і вузи. Це повинна сказати країна в реформі вищої освіти, а вона вже назріває.

Щоб була реформа вищої освіти, напевно спочатку потрібно щось і з середньою зробити?

Наш теперішній міністр в цьому напрямі робить дуже багато. Але зробити реформу без грошей – досить важко. І рівно скільки є грошей – стільки й робиться. В середній освіті йдуть великі зміни, хоча їхні наслідки  ми побачимо через років десять. Але зміни пішли.

Вища освіта зараз живе по тому закону, який Квіт прийняв. (Квіт Сергій Миронович — 9-й Міністр освіти і науки України у першому та другому урядах Арсенія Яценюка (з 19 червня 2014 по 14 квітня 2016 року) – ред.). Але вона потребує виставлення в ринкові умови всіх вузів. Іншого виходу в державі не існує.

Але скажу вам, як тільки з’явиться цей закон – мінімум 100 державних вузів стануть банкрутами. Вони не здатні вести конкурентну боротьбу, вони не здатні конкурувати без дотацій. Вони поїдають державний ресурс, який би мав використовуватись ефективно. Чому правильно побудований бізнес є набагато успішніший від неправильного? Конкуренція. І якщо він не здатен витримувати конкуренцію – він сходить з дистанції, бо він більше не може функціонувати.

Це буде початком. Стануть сильнішими ті вузи, які роблять роботу в правильному напрямку, і зникнуть ті, які не здатні це робити.

Я вважаю, що потрібно робити так: Верховна Рада виділяє кошти на середню і вищу освіту. Щодо вищої освіти – ми не повинні фінансувати приміщення, людей в тих приміщеннях, тепло в тих приміщеннях і пустоту в роботі тих організацій. Ми повинні фінансувати дітей.

Є в нас ЗНО, є рейтинг, і є певна сума грошей – і від початку рейтингу і допоки стає грошей виділяємо на сертифікати найкращим учням. А всі решта – за свої кошти.

І та дитина з тим сертифікатом, який їй гарантує 15 чи 20 тисяч гривень в рік, вже тоді обирає – хочу в Окфорд, хочу в Єль. Куди хоче – туди й вступає.

Я надіюся, що ми до 10 років отримаємо цю реформу.

В нас мільярди гривень виділяють на Академію наук. Але я хотів би зрозуміти, скільки нобелівських лауреатів Україна має за час своєї незалежності? Якщо би ці гроші вкинути дійсно в науку і в розробки чогось, скільки ми могли б мати. А централізована видача грошей – це проїдання.

21442233011_b00dc7512f_b.jpg

От ви говорите про конкуренцію. Наскільки конкурентноздатними є ваші випускники?

Що стосується працевлаштування – мене цікавлять в першу чергу студенти-зірки. Зірка – це комплекс, це не тільки його спеціальність і знання по цій спеціальності. Бо успіху це в житті йому не принесе. Швидше всього, якщо він буде ідеально вчитися, то йому буде не дуже добре і комфортно в житті. Всі успішні люди, яких ми можемо ставити в приклад, навчалися на одній спеціальності, а займаються іншим.

Моє завдання в університеті – творити успішних людей, які будуть мати ті якості, які потрібні на сьогодні ринку. До прикладу, в мене є студентська рада. Їхнім обов’язком є участь у всіх заходах університету. І я гарантую, що за ними вже сьогодні полюють. Вони можуть провести будь-який захід, вони вміють організувати вхід-вихід, перевірити, чи люди проходять по квитках чи не по квитках, вони вміють організувати електронний супровід, знають, як підключити обладнання, вони розуміють, як повестися з vip-персонами.

У вас є хороша практика – організовувати зустрічі з успішними людьми. Кого найважче було заманити?

Почну з того, що мені не вдалося. Я дуже хотів запросити на цю зустріч покійного Каху Бендукідзе (глава канцелярії уряду Грузії, міністр Грузії по координації економічних реформ, міністр економіки Грузії, успішний бізнесмен – гендиректор холдингу «Об’єднані машинобудівні заводи», професор кафедри інституціональної економіки Вищої школи економіки – ред). Я вів перемовини, але на жаль його не стало. І це я вважаю найбільшою втратою, коли я брав участь у запрошенні кандидатів, котрі мали поділитись з дітьми своїм досвідом успішності.

Я ще Горбачова хотів запросити. Але оскільки вже так сталося між Росією і Україною, то я відмовився від цієї ідеї.

Я розумію, що напевно Ілон Маск точно не приїде, тому навіть не буду намагатися його запрошувати. Може колись наш вуз доросте до таких висот.

Моє діло, як натхненника цих реформ, було знайти правильних людей, розставити їх по правильних посадах, здружити, і зробити так, щоб ці люди вели університет. Я вже рік не беру участі в тому, кого мають запросити, яка подія відбувається в університеті. Студенти обирають, з ким би вони хотіли поспілкуватись, і команда працює над організацією цієї зустрічі.

Я вам скажу, що я і сам не проти виступити перед ними, але поки що вони не бачать мене героєм цієї зустрічі. Насправді, я дуже хочу, але чекаю, коли вони мене запросять. Щоб ви собі розуміли, якщо зібрати студентів і показати 10 фотографій людей, в тому числі й мою, я не думаю, що половина з них упізнає мене, як ректора. Це моя ціль, бо не може бути одна яскрава зірка на темному небі. Має бути багато зірок, а той, хто керує, має бути не на першому місці.

Я скажу це в трохи смішній формі, можливо, студенти на мене образяться. Але є в нас така тваринка, як ослик. Вона характеризується дуже впертим характером. І цей ослик, коли ти на нього сідаєш, він їхати не хоче. Тому беруть палицю, шнурочок, вішають на нього моркву і так змушують ослика їхати. Так от, зустрічі з успішними людьми є тією морквою, яка змушує наших осликів рухатись вперед. Ми запрошуємо людей, які є успішними в бізнесі, політиці, в тій діяльності, де вони працюють. Це не “топи”, бо щоб запрошувати “топів”, треба тих осликів трохи більше відтренувати. Можна привезти й Ілона Маска – там буде все забито, але чи готові вони його почути, чи зрозуміють вони його?

От ви згадали про Ілона Маска і одразу пригадався ваш електромобіль. Відомо, що Ви одним з перших в Івано-Франківській області стали власником електоромобіля Tesla. Чому обрали саме Teслу, а не престижні марки, як от Мерседес чи Бентлі?

По-перше, я людина дуже інноваційна. Відслідковую компанію Tesla з 2010 року. Як тільки вийшла нова Tesla в 2012 році, я вже біля неї крутився. Але тоді в мене не було фінансової можливості її купити. Криза 2008 року дуже сильно підкосила весь бізнес. Тож я чекав, коли буде можливість. А по-друге, раз я є ректором університету, який розвивається, тому всі передові технології, які є у світі, повинні бути тут – в університеті.

Tesla є одним з прикладів світового автопрому, який показав, як можна зробити інший продукт – не так, за межами шаблону. Це інша машина, повністю інша. Зовсім інший стиль водіння. Ця машина може бути всім, чим хочеш: і болідом на Формулі-1 по своїх показниках і характеристиках, і лімузином представницького класу, і звичайним автомобілем для пересування.

Вартість експлуатації цього автомобіля – мінімальна. Мені поїхати в Тернопіль і назад на Теслі – 50 гривень коштує. Я не замінюю масло, дорогі фільтри, я не маю куди витрачати гроші на сервіс – там все закладено. Це машина, яка буде їздити 15 років без втручання.

Ви взяли її з США?

Так, в мене є один знайомий, який займається покупкою пошкоджених автомобілів на аукціонах і доставкою їх в Україну на замовлення. Він мені допоміг купити ту машину, довезти її в Україну і відремонтувати. Я нову не купляв, а придбав машину, яка вже була у вжитку. Бо треба ж перевірити. Реклама – це добре, але ж треба поїздити. Зараз я дуже задоволений нею. Заряджаю поки в дома, бо в Україні трохи є проблеми з електрозарядками. Включаю вдома в розетку, і вона собі заряджається.

Багато університетів мають свої гуртожитки. А де мешкають ваші студенти?

У нас також є гуртожитки, але я не можу ними похвалитися. Зараз ми розробляємо проект перебудови наших двох гуртожитків в студентський кампус. Я збираюсь це зробити на рівні кращому, аніж в деяких людей вдома. Студенти повинні себе почувати суперкомфортно. Там має бути все: і спорт, і розваги, і можливість влаштовувати свої розваги. І це не алкоголь і наркотики. Веселитись можна по-різному. У нас є яскравий приклад – наш проректор з соціально-виховної роботи Олег Андрухів. Абсолютно не вживаючи алкоголь, він є дуже веселою людиною, яка може організувати дуже багато цікавого.

Активне життя студента на сьогоднішній день є великою запорукою успіху цієї дитини в житті. Ті, хто бере активну участь в діяльності університету, – це майбутні успішні люди, які будуть читати лекції молодим осликам. Зараз серед 2,5 тисяч є 5%, які будуть дуже успішними. І мені дуже хочеться, щоб їх було значно більше. Є навіть діти, які не мають високі результати ЗНО. Але їхнє бажання рости і розвиватися настільки велике, що вони в майбутньому будуть керувати тими, хто має 200 балів в сертифікаті ЗНО.

В нас проводиться дуже багато заходів не тільки наших. До прикладу, Іван Дячишин проводить IT-rally двічі на рік: одна подія для студентів і початківців, друга – для професіоналів. 1800 людей приходить, дихати нема чим. В нас є PR-Rally, INSTARALLY.

Ми, як вуз, змушені це робити, тому що є тренди. І, взагалі, у всьому світі ці тренди творять вузи. Вони творять середовище і відповідно творять майбутнє. І вуз зобов’язаний цей робити у всіх спеціальностях, які в нас є.

В університеті працює дуже багато Луцьких? Не важко керувати родичами?

В мене нема жодних проблем з родичами, які тут працюють. Але я не ставлю ніколи родинні стосунки вище, ніж людина може зробити в житті. І навіть мої родичі, а близькі це найбільше відчувають, отримують від мене на горіхи більше, аніж це могли б чужі. З одного боку я маю проблеми через це – не на роботі, а в родині.

На об’єктивність рішень родинні стосунки впливають?

Ні, жодним чином. Я досягнув свого місця в суспільстві своєю роботою. Батько не хотів мені допомагати тільки тому, що я пішов з вузу. Каже: “Раз ти такий в мене дуже розумний, то весь світ перед тобою – працюй. Але твоє будівництво – нічого, в порівнянні з освітою і наукою”. І я будував свою кар’єру набагато важче, аніж міг би її збудувати з підтримкою. Але якщо би я цього не зробив, я б сьогодні не зміг адекватно керувати цим навчальним закладом.

Тепличні умови, в яких росте покоління, яке тримають під крилом, не дають можливості розвиватися. Тому всі мої родичі, а особливо мої діти, знають, що я ніколи не домовлюся за те, щоб моя дитина зайняла якесь місце. Буде те, що буде. Буде несправедлива оцінка – сприймай це так, як є. Дружина дуже активно займається з дітьми, вони беруть участь у багатьох програмах і конкурсах. Син навчається в гімназії, донька – в школі. Я не допомагаю, бо не хочу робити їм ведмежу послугу.

Ви б хотіли, щоб вони де навчалися – в Україні чи закордоном?

Там, де вони самі захочуть. Це їхнє життя, їхній вибір. Я можу профінансувати навчання в будь-якому вузі світу – було б бажання.

Ще невідомо, в якому напрямі світ буде розвиватися. Я можу якусь геніальність виховати в дитині, а ця геніальність не буде нікому непотрібна. Вони повинні самі шукати, світ дуже часто змінюється, і діти просто повинні бути сильними. І в університеті я роблю їх сильними, а вони цього навіть не розуміють. Ті, що навчаються, навіть не розуміють, чому за ними вже полюють. Той, хто навчається на ІТ навіть не розуміє, чому на третьому курсі замість пар він ходить на роботу, і заробляє в рази більше, аніж викладач, який його навчає. І я вважаю, що це моє досягнення. Якщо за ними полюють – то це моє досягнення. І дуже скоро настане той час, коли будуть полювати за всіма, хто тут є.

У світі існує практика, коли університети беруть участь в житті того міста, де вони знаходяться. Яке ваше бачення майбутнього Івано-Франківська? Чи розвивається, на вашу думку, інвестиційна привабливість міста, його економіка?

Ви мене зараз пробуєте в політику затягнути. Місто розвивається. Комусь може подобатись чи не подобатись міська влада, але місто розвивається. І розвивається воно в різних галузях. Я підтримую тільки розвиток. І я, як будівельник, скажу – дуже добре, що місто будується. Але дуже зле, що багато громадських організацій беруть собі на озброєння воювати з цим будівництвом.

Якщо ми не будемо створювати якогось інноваційного продукту, який приведе фінансовий потік у наше місто, тоді це місто може перетворитися в Детройт. Ми повинні створювати додану вартість. І коли в цьому місті будуть розвиватися нові технології, нові тренди, тільки тоді це місто буде мати право на існування. Бо моє передбачення: в найближчі 50 років сільського населення в Україні не буде взагалі. Люди будуть жити у великих містах – і тільки в тих, де буде розвиватися бізнес чи якийсь продукт – інтелектуальний, електронний чи програмний, чи те, що буде потрібно на той момент. Дуже багато міст на планеті будуть змушені дуже погано жити. Люди покинуть ці міста і поїдуть туди, де буде робота, де буде можливість народжувати і будувати своє майбутнє.

Ви себе бачите на політичній арені? І чи взагалі плануєте йти в політику?

Не буду. Один раз був у виконкомі і один раз був депутатом міської ради. Не хочу, не буду найближчих 10 років, або й ніколи.

Не буду тільки тому, що на сьогоднішній день, щоб бути політиком – треба брехати. Щоб дуже добре керувати країною, треба довести людей до повного зубожіння. Тоді вони нічого не аналізують, на перше місце виходять первинні інстинкти – гречка, ковбаса, масло. Вони не розуміють економіки, вони взагалі нічого не розуміють. Цими людьми дуже легко керувати і можна отримувати надприбутки.

Мене політика не цікавить в жодній формі. Всі політики для того, щоб подобатись народу, мусять робити неекономічні кроки. Зомбування людей ішло, іде і буде далі йти. Але це не має жодного стосунку до успішності країни.

Ви все-таки оптиміст чи реаліст?

Я залишаюся жити в цій країні, значить – оптиміст. Маю можливість жити будь-де в світі – де ви мені покажете пальцем на глобусі, там я можу жити. Але я залишаюся в Україні. 70% свого прибутку від будівельної діяльності я буду вкладати в університет. Я готовий на 10 мільйонів гривень фінансувати розум, який буде колись створювати внутрішній валовий продукт. Я не готовий залишати дітям спадок – це точно. Якийсь мінімум – так, а решта – все в твоїх руках. Я розумію до чого це приведе.

На даний час університет рентабельний?

Прибутків там нема. Це суцільний нуль. Розвивати він себе не може, тільки існувати. Можливо з часом ціни на навчання будуть підніматися. Але підніматимуться рівно на стільки, скільки знань ми зможемо дати.

Зараз ми ростемо – разом з викладачами, разом зі студентами. І до якого рівня доростемо – така й буде ціна. Але тут завжди можна буде вчитися, отримавши грантову програму.

Спорядження для безпечного відпочинку в Карпатах: