1
Долар23.93
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро26.52
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий6.2
Динаміка НБУ за послідній тиждень

У Тель-Авіві померла колишня чернівчанка Маргіт Бартфельд-Феллер

buknews.com.ua 29/11/2019 19:56

Мешканка Тель-Авіва, колишня чернівчанка,  Маргіт Бартфельд-Феллер померла 25 листопада 2019 року на 96 році життя. 

Про це повідомив науковець Петро Рихло. 

Легендарна чернівчанка - Маргіт Бартфельд-Феллер, депортована у 1941 р. комуністами до Сибіру, зберігала неймовірну життєву силу в її прекрасному віці. Про це повідомляв почесний консул Австрії в Чернівцях Сергій Осачук. На відео вона співає пісеньку на їдиш, яку її навчив у Виженці 1930-х рр. Еліезер Штейнбарг! 

"Моєю єдиною батьківщиною залишається Czernowitz" 

Петер Демант, Маргіт Бартфельд-Феллер, Пауль Вексельблатт – усіх цих різних за соціальним походженням, вихованням і життєвими пріоритетами колишніх чернівчан поєднало місце злочину. Злочину, який 70 років тому вчинили особисто проти них трьох сталінський режим і радянська тоталітарна держава. Режим, що так само як і нацистський, знищив мільйони громадян, але про відродження ідеалів якого багато хто марить і нині. У ніч з 13 на 14 червня 1941 року цих трьох чернівчан, як і тисячі інших ні в чому не винних людей, вирвали зі звичного життя і вислали на вірну загибель до Сибіру. Список постраждалих, насправді, кожен може доповнити сам: іменами рідних, їхніх друзів, просто знайомих… В ешелоні, яким цих людей доправляли на заслання, налічувалося майже 900 душ. Дехто, як Петер Демант, вже відійшов в інший світ. (Див. докладніше «Дзеркало тижня» №34, 13 Вересень 2008). Решта, на щастя, ще з нами. Пауль Вексельблатт живе у Стокгольмі, Маргіт Бартфельд-Феллер – Тель-Авіві. З кожним роком живих свідків сталінських злочинів, які могли б розповісти свою життєву правду усім любителям червоних прапорів, стає все менше. Людська спільнота справедливо багато говорить про голокост, натомість сталінські злочини замовчують й досі. І в цьому є велика несправедливість. Не всі свідки, як це зробив Петер Демант, залишили після себе докладні письмові спогади про ті страхітливі дні. Дехто, наприклад, і досі жене від себе минуле. На прохання про інтерв'ю Пауль Вексельблатт, зокрема, відповів: «ця робота вимагає багато часу і велетенських душевних зусиль. Ні того, ні іншого у мене вже немає». Тим ціннішою є готовність говорити про минуле Маргіт Бартфельд-Феллер, яку вона засвідчує не лише своїми вже десятьма книгами спогадів, але й під час живого спілкування. 
 
– Як Ви довідалися, що Вашу родину будуть виселяти? 

– Про майбутню депортацію нічого не чули, не знали і навіть не відчували. Це вже зараз пригадую, як до моєї мами додому одного разу прийшла якась жінка і попросила, щоби та віддала їй якісь речі чи шматок матерії. Мама ж відповіла, що все націоналізували, тому вона не може нічого їй дати. Це вже не моє, – сказала мама. І тоді та жінка відповіла: ви про це ще дуже пожалкуєте. Можливо, вона комусь щось сказала… А перед самою депортацією ми спокійно, як і щодня, лягли спати. Це був звичний день, нічим не примітний від решти днів. 
 
– Ніч з 13 на 14 червня 1941 року добре пам'ятаєте? Як все відбувалося? 
 
– Звісно, пам'ятаю. Між другою – половиною третьої ночі прокинулися через грюкіт у двері. Наша родина жила у будинку, що на нинішній вулиці Гете, 3. В квартиру зайшли троє чоловік. Був з ними і один комсомолець. Сказали: збирайте речі. Мінімум. І швидше. Даємо вам 20 хвилин. Ми були приголомшені. Мама остовпіла. Це була гарна молода жінка. Їй було тільки 40 років. Серед чекістів, які підняли нас серед ночі з ліжка, був молоденький хлопчина. Напевно йому стало мене шкода. Я стояла  бліда, із загіпсованою рукою, не відаючи за що хапатися. Він шепнув мені на вухо: «Пішли до твоєї кімнати». Поки я відчиняла шафу, хлопець рішуче згріб зі столу скатертину й вивалив на неї вміст мого гардеробу і вправно зав’язав у клунок. Прикраси, подаровані мені батьками, так і залишилися у покинутій квартирі. Перші сережки. Вічно губила по одній від кожної пари. І тато щоразу дарував мені нову. Золотий перстеник з рубіном, тоненький золотий ланцюжок з такою дорогою зіркою Давида, останній батьківський подарунок – всипаний крихітними перлинками медальйон у формі сердечка. І нарешті неперевершена каблучка зі смарагдом, оздоблена дрібними діамантами, – фамільна реліквія, що переходила з покоління у покоління в родині дідуся Адольфа. Вона, звісно, також пропала. Єдиними дрібничками, що згодом  нагадувало мені рідну домівку в тайзі, стали шкіряна червона сумочка з вишуканою нікелевою застібкою і маленька брошка с головою різеншнауцера. Біля входу весь цей час чатував солдат з рушницею і багнетом. Потім нас забрали. Це були тато Моріц, мама, мій дев'ятирічний братик Отті і я. Мені було 17 років. Ось так все і відбувалося. 
 
– Чим займався Ваш батько до депортації? 
 
– Ми не були заможною родиною. Радше середнього достатку. Спочатку тато був комівояжером. Потім завідував депо, що належало двом фабрикантам – німцю Ціммерманну і ще одному французькому підприємцю. Батько був у них кимось на кшталт управляючого. Його друзями були поет Елієзер Штейнбарг та відомий дитячий письменник Ітціг Мангер. 
 
– Ваш колишній чернівецький будинок зберігся? 

– Зберігся. Це кутовий будинок на розі нинішніх вулиць Гете – Лисенка. Зараз у ньому живуть зовсім інші люди. Вікна квартири виходять прямо на театр. Велике вікно на четвертому поверсі – тут була спальня батьків. Середнє вікно – їдальня. Там стояли солідні чорні меблі, м'які шкіряні крісла, книжкові шафи, шафа для столового срібла і сервант. А ще – старомодний масивний квадратний стіл і, найцінніше – «Фьорстер», мій англійський рояль. А на балкон – невеликий, але затишний,  тато часто виставляв клітку з моїми ручними пташками. Їх звали Цайзерль і Гансі. Ще один балкон був у дитячій кімнаті – у ній стояла шафа з моїми улюбленими книжками. А за рогом на тому ж поверсі – ще один ряд вікон, там були кімнати дідуся Адольфа і маминих братів і сестер. Я навіть була у нашій колишній квартирі. Мені влаштували зустріч. Там живе приємна українська родина. Чудова господиня прийняла нас душевно і гарно. У 2008 році, під час мого попереднього приїзду до Чернівців, вона приходила на мої читання у залі Георга Дроздовського. Цікава вийшла зустріч. Ми підтримуємо з нею дружні стосунки, листуємося. 
 
– З червня 1940 по червень 1941 року – тобто майже рік – Ваша сім'я жила вже за радянської влади. Наміру емігрувати тоді не виникало? 
 
– Ніколи не думали, щоб поїхати кудись з Чернівців. Хоча окупація справді змінила наше життя. Чернівці заполонили солдати, а в повітрі стояв запах радянського одеколону і дьогтю від чобіт. Мій тато дотримувався лівих переконань. Він не був комуністом, але завжди поважав людей праці. Я ще вчилася у школі, брат був зовсім малим. Мене готували до кар'єри піаністки. Тому брала уроки гри на фортепіано у Бланки Кремер-Нойберт – кращої викладачки у Чернівцях. Після вступу у місто Червоної армії моя наставниця з усією родиною виїхала до Палестини. Завершити музичну освіту планувала у Відні. Я спочатку ходила у румунський гофманівський ліцей, а коли ці території відійшли до Радянського Союзу, то записалася у єврейську школу. Раніше тут була чоловіча гімназія № 5. Це була будівля біля тюрми на нинішній вулиці Нагірній, що в районі Соборної площі. І там я провчилася півтора року. Разом з кузиною Пауля Целана Зельмою Меєрбаум-Айзінгер. 
 
— Ви знали, що Ваша однокласниця Зельма, на яку чекала велика посмертна слава, писала вірші? 
 
— Так-так. Знала, тому що ми – я і ще кілька дівчаток – були з нею близько знайомі. Після гімназії часто ходили гуляти у парк за резиденцією митрополитів, що на горі Габсбург. Майже перед кожною віллою по дорозі сюди квітнув чудовий темно-ліловий бузок, і в травні його солодкий важкий аромат сягав аж до самої гірки. Мені його так не вистачає...Ми гуляли, а Зельма читала нам свої вірші. Вона їх не декламувала, а просто тихенько читала. Всього вона написала 57 віршів. Для нас це завжди було святом. Публікувати їх вона не збиралася. Бо мала лише 14-15 років. Була ще замолодою для цього. Адже у такому віці всі захоплюються віршуванням. Зельма була дуже бідною. Жила у будиночку на нинішній вулиці Чернишевського, де не було електрики, не було водогону. Ми жили заможніше. Тому до мене у гості вона приходила, а до себе ніколи не запрошувала. Вона цього трішечки соромилася. 
– Ваша родина була єдиною, яку забрали вночі з того дому? 

– Ні, не єдиною. З нашого будинку забрали ще одну родину. Я була Бартфельд, а то була сім'я моєї подруги Феллер. Їх також забрали. На нещастя, вони потрапили на інше, ніж ми поселення. Її батьки майже одразу померли. А вона згодом вийшла заміж за грузина і її сліди загубилися десь у Батумі. Усіх нас кинули у брудні, вонючі товарні вагони, без лавок, без нічого, лише з невеликою дірою в підлозі. У кожному вагоні було приблизно 25-30 чоловік. Всюди на підлозі валялися люди. Це було страшно! У шпарину крихітного заґратованого віконця товарного вагона, яким мене разом з рідними мали везти до Сибіру, професор математики з моєї школи Сегаль ще встиг просунути тридцять рублів. Кожний з пасажирів товарного вагона намагався хоч щось вгледіти крізь це маленьке заґратоване віконце: зрозуміти куди, за що, чому?.. 

– У вагоні також зустріли знайомих? 

– У нашому вагоні – ні. А в поїзді знайомі були, у вагоні – ні. Знаю, що в цьому ж ешелоні до Сибіру разом з депортованими чернівчанами прибув також Петер Демант. Бачила його на одній зі станцій, де ми стояли. Конвой вибирав по одній молодій людині, якій дозволялося вийти з вагона і під наглядом озброєного солдата набрати води. Так ми зустрілися. Раз на добу хтось із вагона так само приносив кілька буханок хліба, по відрові каші, окропу і сирої води… 


– Ви хоч знали у чому Вас звинувачують? На який строк вислали? 

– Ні, ні. Нічого цього ми не знали. Відкріплення з правом їздити по Союзу офіційно отримали лише у 1985 році. Це було таке собі заслання майже на півстоліття. Навіть не половина, а більша частина висланих людей, в тому числі молодих, померли. Мій тато, наприклад, помер у 1942 році. 

– Кінцевим пунктом призначення цього потягу стала тайга? 

– Спочатку був пересильний табір Черемошники в Томській області. Ми ще не підозрювали, що тут на нас чекає зустріч з цілою армією кровожерливих, відгодованих клопів. Але саме там ми здружилися. А комусь (здається, Ітцигу з Польщі) стукнула в голову думка закарбувати нашу дружбу особистими підписами на моїй загіпсованій правій руці. Тривалі заняття музикою закінчилися запаленням нерва, тому руку ще в Чернівцях довелося надовго заховати у гіпс. За кілька днів весь гіпс – від ліктя до кінчиків розпухлих пальців – вкрився закарлючками з фатальною датою: 13 червня 1941 року. У бараках з дерев’яними нарами ми прожили майже місяць і раптом новий наказ: збирайтеся у дорогу. Нас знову, як худобу, повантажили і ми продовжили свою подорож у невідоме. Тільки цього разу не у вагоні, а на пароплаві. Я хотіла зберегти свій гіпс, але коли нас повантажили на пароплав він впав у воду. Це була річка Об, з якої теплохід повернув на її притоку Васюган. Вода у цій річці була темно-коричневого, а подекуди навіть чорного, як земля, кольору. Навколо на тисячі кілометрів тільки тайга і болота, напевно, це саме болото і забарвлювало воду у такий страшний колір. Хоча згодом навіть змушені були її пити. Але тоді ми ще не знали куди нас везуть. Тому дуже злякалися. Це було малесеньке поселення Красноярка, або просто Сьома дільниця. Нині його уже давно покинули люди. Там була тільки ріка і більше нічого. Дорога звідси була також тільки одна – річкова. Та й то лише влітку. Коли нас – 27 єврейських родин з Північної Буковини – у липні привезли на місце заслання, то просто викинули на високому-високому березі Васюгану. Чотирнадцять родин у повному складі – чоловіки, дружини, діти… Всього 73 осіб. Пароплав йшов собі: знову і знову викидаючи на берег людей. Через багато років довідалася, що голови родин, які підлягали виселенню, були поділені на «соціально небезпечних» та «соціально шкідливих». Місцеві мешканці, які обступили нас на березі і з мовчазним здивуванням роздивлялися наче інопланетян, справили на мене якесь дивне враження. Голову та обличчя ці люди прикривали просоченими дьогтем сітками. Пізніше переконалася, що лише такі накомарники рятують від комарів, які немилосердно жалили ніс, очі, губи, вуха.

– І де Ви там усі мали жити? 

– Наше щастя, напевно, було у тому, що моя мама була дуже гарною жінкою. До нас підійшла одна російська дівчина Нюра і потягнула маму за руку: тьотю, ти така гарна! Ми з братом Сергійком сироти, живемо у маленькому будиночку. Підемо до нас разом жити? Ми зрозуміли лише ласку в її голосі і те, що вона каже нам щось підбадьорливе. Тоді мама німецькою нас запитала: що нам робити? Піти? Ми кажемо: погоджуйся, погоджуйся. І ми пішли за Нюрою. І це було наше щастя. Колись її батьків також вислали до Сибіру. Незабаром ми вже вчилися чистити картоплю в мундирі. «Чудово! Наче жарені каштани на Рінгплатц!», — вигукнула скуштувавши мама. Переважну більшість «нового контингенту», як називали депортованих місцеві функціонери, поселили у побудованій ще на початку 30-х років школі. На той час вона вже пустувала. Вчити тут було нікого. Майже усі ті переселенці, які оселилися в школі, померли. Там не було ні туалету, нічого їсти, жодних умов. Якось поверталася з дровами і зайшла до ізолятора, де до того утримували хворих на коросту коней, а в 1941 році поселили кілька виселених родин. На нарах лежали вкриті засмальцьованими ковдрами виснажені люди, а в проході, обнюхуючи їх, ходив великий бик. Ці люди не мали сил, щоб його вигнати і зачинити двері. Біля виходу лежала жінка з накритим лицем. Худенький хлопчина, який тулився до неї, сказав: моїй мамі вже нічого не потрібно, вона мертва… 

-Багато людей померло?

— Перших три місяці ми ще отримували по 200 грамів хліба щодня. Аж раптом нас позбавили навіть цього. Був страшний голод. Три роки ми не бачили хліба. Влітку в лісі ще можна було знайти якісь ягоди, гриби, кропива… А взимку? Ті люди, які були вислані разом з нами, помирали кожного дня. Молоді російські люди були на фронті, тому могили усім їм підряд копала я. Багатьох померлих ховали навіть без домовин. Могили взимку копали неглибокі. Довбати ломами промерзлу землю було неможливо. Лютий мороз сягав 38 градусів. Якщо незабаром помирав хтось із родичів небіжчика, його могилу розкопували і клали туди ще одного покійника. І так тривало 5 років. Навесні 1942 року на 51 році життявід голоду і холоду помер мій тато Моріц Бартфельд. Робота, на яку його призначили, виявилася йому не до снаги. Батькові доручили віяти зерно у жарко напаленому зерноскладі, де він, не витримавши спеки, звалився з інсультом. Параліч прикував його до ліжка. Мама виходжувала його без медичної допомоги, без ліків. Потім стався другий інсульт… Я поспішно тягнула кліщами іржаві цвяхи з розкиданих на конюшні дощок, щоб власноруч зробити йому домовину. Наступного ранку нас налякав грюкіт у вікно. З жахом почула від сільського хлопчиська, що з могили батька стирчить рука і до неї вже добираються собаки. Ми з братом кинулися на могилу. Відігнавши галасливу зграю, з’ясували, що ручка дитяча. Хтось, очевидно, не маючи сили копати, підклав тільце дитини у свіжу могилу батька. Поруч із батьковою я викопала могилку для мертвого дитяти…
– Ви були чернівецькою єврейською асимільованою сім'єю, рідною для якої була німецька мова. Коли Вас привезли в Сибір, як Ви порозумілися з місцевим населенням? 

– Безумовно, російської ми не знали. Спілкувалися жестами. Знали слово «хліб». Просили хліба, хліба. Російську мову вчили у живому спілкуванні. Повірте, це недовго. Тому що нас змусив голод. Досі пам’ятаю перше почуте російське слово, яким одна жінка відповіла на окрик наглядача: «Ладно, ладно», — сказала вона примирливо. Згодом ще один російський дідусь втішив мене життєвою мудрістю: «Привыкнешь или сдохнешь!». Але моя мама, вона ж лише німецькою розмовляла, вона казала: я хочу читати. Ми відповідали їй: мамо, візьми абетку і вчи. І вона, бідненька, сама все вивчила. Я дала їй книгу російською, яка тоді у нас була, і сказала: якщо ти доберешся до кінця, то будеш знати російську. Книгою виявився роман Льва Толстого «Воскресение». Так все і вийшло. Потім навчилися читати російською і стали читати російські книги. 

– Але рідну німецьку Ви також за всі ці роки не забули? 

– По-перше, з мамою ми з братиком завжди говорили тільки по-німецьки. Тато помер, а з мамою ми розмовляли. По-друге, навколо жили вислані чернівецькі люди. Усі вони так само говорили німецькою мовою. Дехто з них жив у тому ж поселенні Красноярка, що й ми. Як мій майбутній чоловік Курт Феллер, наприклад. І всіх нас завжди переслідував голод. Не лише через брак хліба, але й книг. Тому ми з Куртом – тоді ще тільки друзі – пішки через болота й тайгу ходили з одного поселення в інше і рятували там книги і ноти. Просили переселенців, які мали книги, щоб вони не використовували їх для самокруток, розпалення печей, а дарували нам. Так зібрали маленьку бібліотечку. Ці люди знали, що книги зберігаються у нас. Дехто потім приходив і брав їх читати. А ми тряслися, щоби нам їх повернули. Це були книги переважно німецькою мовою, хоча було також кілька французькою та англійською. Найулюбленіші, наприклад, збірку віршів Рільке видавництва «Інзель» я тагала у кишені навіть на роботу в тайгу.

– Про кар'єру піаністки в засланні довелося надовго забути? 

– Я і дрова пилила, і пні корчувала, і воду з Васюгану на коромислі тягала. Це була моя нова робота. Ходила вниз – вгору, вниз – вгору і так цілий день. Для нас, міських дітей, це була досить важка робот. Потім мене мобілізували на ялицевий завод у тайгу. Хоча це, звісно, звучить смішно. Адже ялицевий завод – це звичайна тайга. У лісній глушині стояв дерев’яний барак з нарами, який на три місяці став нашим єдиним житлом. Ми тягали з тайги в'язанки ялицевої лапки, з якої потім чавили олію. Російські дівчата, з якими працювала, були до мене напрочуд доброзичливими. На поселенні до нас взагалі ставилися дуже добре. Ці російські бабусі нас просто обожнювали: не було хліба, вони давали нам якусь лушпину, яку ми варили і так рятувалися. Вони називали мене Машею. Дівчата казали: Машенька, отут бери. А там нічого брати. Та ялицева лапка худа, багато олії не дає. Тому норму не могла виробляти. Вирішила збирати ту жахливу ялицеву лапку на деревах. Я була спортсменкою, тому лазила по них наче мавпа. Маленькою сокиркою обрубувала гілки, потім збирала і несла на завод. Раз навіть обрубала собі кінчик пальця. Ну, думаю, кінець моїй музичній кар'єрі. Але життя вело мене такими крутими дорогами, що музика все одно стала моєю професією. До школи, в якій я працювала прибиральницею, якось потрапив трофейний акордеон. І за два тижні я вже на ньому грала. Хоча до того зовсім не вміла. Подруга тягнула його міхи на себе, а я розбиралася з клавіатурою, що нагадувала мені фортепіанну. Потім так навчилася, що навіть виступала на сцені. Після переселення до районного центру мене попросили ввечері грати на танцях: «Маша, грузинську, Маша, краков'як». І ось ця Маша сиділа і грала. Але це вже було після усіх тих страшних робіт, які переробила за перших п'ять років заслання. Потім керувала хором у школі у Васюгані, в дитячому домі в Томську викладала співи. Це була чудова робота. Ми їздили на різні концерти, де діти показали себе з найкращого боку. Деякі вихованці досі даються знати. Один навіть приїхав до мене в Тель-Авів, куди ми переїхали у 1990 році. 

– Доводилося читати, що спецпоселенці часто тікали… 

– Нам було визначено місце примусового поселення, яке ми не мали права залишати без дозволу. Спочатку щотижня, а потім, здається, щомісяця, вже не пригадую точно, треба було особисто засвідчувати свою присутність коменданту. Комендант був всемогутнім начальником над усіма висланими, яких розсіяли дрібними поселеннями на річці Васюган. Жив він у райцентрі Ново-Васюган, але постійно роз'їздив на моторці селами, перевіряючи чи всі піднаглядні на місці, кожного змушуючи розписуватися у спеціальному реєстрі. До втечі підштовхували неймовірні страждання. Тверезі роздуми іншого виходу теж не підказували. Лише втеча. Спочатку втекти намагалася мама, а потім викликати до себе на нове місце нас. Деякий час ми навіть думали, що вона утопилася. Виявилося, що комендант виявив її на пароплаві і скинув у воду. Але її врятували вислані з Чернівців євреї Кармеліни. Прихистили в своїй крихітній кімнатці, обсушили, поділились тарілкою кропивної баланди. Так мамі все-таки вдалося дістатися до Васюгана. А згодом тікати наважилась я. На той момент прожила у Красноярці – цій погибельній дірі – майже два роки. Але для цього потрібно було дістатися сусідньої Маломуромки. Два-три рази за літо там причалював колісний пароплав. Два дні і ніч провела я в кущах на березі чорної ріки. Аж поки не почула гудіння пароплава. Збігла з високого берега на пристань, потрапила у руки матроса, який одразу все зрозумів і показав місце на нижній палубі. Там просиділа кілька годин. Але на мене вже надійшла доповідна і мене шукали. На наступній зупинці комендант вже ретельно обшукував весь пароплав. Мене виявили у темноті трюму і висадили на берег. Комендант наказав вертатися у колгосп «Світлий шлях». Але як я вернуся? Єдиною доступною дорогою була ріка. Та чи пройде ще тут колись пароплав. Мене не лише прихистила жінка Віра, але й знайшла для мене проводиря з маленьким човником, який висадив мене біля Маломуромки. Ще п'ять кілометрів пішки тайгою і знову була в Красноярці. 

– А Ви знали, що відбувалося у Чернівцях поки Вас тут не було? 

– Ні. Ми нічого не знали. Не було ні радіо, ні газет. Вперше приїхала у Чернівці у 1961 році. Тут жив друг мого тата Суркіс. Хоча ще не мала на це права. Я зустріла тоді деяких довоєнних знайомих. Тепер їх вже нікого немає. 

– За містом сумували? 

– Я часто думала, що у мене немає батьківщини. Але згодом зрозуміла, що моєю єдиною батьківщиною є Czernowitz. У думках і оповіданнях завжди повертаюся тільки сюди. Бачу лише Czernowitz. 


Підготував Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці

Коментарі: