1
Долар27.76
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Євро31.73
Динаміка НБУ за послідній тиждень
Злотий7.33
Динаміка НБУ за послідній тиждень

Майстер з Буковини: Любов до дерева – це як любов до жінки

pogliad.ua 21/10/2018 14:43

Дмитро Курик народився у місті Вашківці Вижницького району. Навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та Одеському художньому інституті. Сьогодні він – заслужений майстер народної творчості України (художня обробка дерева), доцент та завідувач кафедри декоративно-ужиткового мистецтва ЧНУ ім. Ю. Федьковича, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Торік наприкінці серпня у селі Виженка Вижницького району урочисто відкрили його світлицю, там люди милуються роботами майстра і дякують йому за красиві та неповторні вироби.

До речі, зовсім скоро, 25 жовтня, Дмитро Курик відзначатиме своє 66-ліття. Напередодні цієї дати «Погляд» поспілкувався з майстром, який був учасником виставки «Букдрев-2018».

«Мистецтво повинно зберігати природу і, перш за все, національну традицію кожного села та духовність, бо без духовності немає мистецтва»

Д. Курик

– Пане Дмитре, хто з рідні «винуватий» у тому, що у Ваших жилах тече «творча кров»?

– Мої батьки були робітниками. Мама ціле життя, до 92 років, займалася вишивкою. Дідусь Іван по мамі був столяром. Він і прищепив мені любов до цієї справи, якою займаюся і понині. Особливим у характері дідуся було те, що хоч би за що брався – усе вміло виходило. Печі класти міг, столярку робити, різьбою оздоблювати, меблі виготовляти. Все, що потрібно було у 1960-х роках, чого не було на ринку, він все робив. Гадаю, я успадкував від нього любов до дерева. Любов до дерева – це як любов до жінки. У мене навіть відкрита світлиця у Виженці із назвою «Моя пісня в дереві». Чому так назвав? Тому що кохався у пісні, а пісня і дерево – це щось нерозривне, це стан душі. Якщо немає відповідного стану душі, то ніколи не напишеш гарну пісню, не зробиш гарну річ і не полюбиш гарну жінку.

«Я казав, що ніколи не буду викладачем, ніколи не буду майстром»

– Скільки років віддали своїй справі?

– 45 років. І розпочинав не з викладача. Коли закінчив 1973 року коледж, тоді то було Вижницьке училище, запрошували мене на посаду майстра. Я казав, що ніколи не буду викладачем, ніколи не буду майстром, але як кажуть, «ніколи не кажи ніколи». Тому що десь потяг був навчати дітей. Я вам скажу більше, коли навчаю дітей, навчаюся і сам. Тому що студенти підказують цікаві думки, мають хороші ідеї. І це заряджає. На відміну від того, коли людина «вариться» суто у власному середовищі. Але, перш за все, якщо ти твориш навіть декоративні речі, орнамент, то все повинно йти від теми. «Моя пісня в дереві», «Вишневий сад», «Полонина»… Ви скажете, як можна зробити це в орнаменті? Можна! Але це є досить копітка робота. Треба знати етнографію. Окрім того, природа завжди надихає митця до творчості. Навіть оту квітку – гвоздику чи ромашку – будь-що, якщо ти вмієш стилізувати, навіть той соняшник, наш український соняшник, навіть отой мак, на який кажуть, що він є наркотиком. Та він не наркотик – це є символ нашої Буковини. Без маку ми що? Ні Маковея не маємо, ні оздобленого маком калача. За Радянського Союзу нам таке сприйняття нав’язали, а Україна підтримала.

«Коли приходжу десь на виставку, то бачу, що пішла деградація»

– Яка, на Вашу думку, місія мистецтва?

– Мистецтво повинно зберігати природу і, перш за все, національну традицію кожного села та духовність. Без духовності немає мистецтва. Ось цього року як майстер та завідувач кафедри декоративно-ужиткового мистецтва отримав обласну премію ім. Г. Гараса за розвиток народного мистецтва у дереві, у вишивці, у металі… Тобто у всіх видах декоративно-прикладного мистецтва. Тому що я розумію це мистецтво.

Коли приходжу десь на виставку, то бачу, що пішла деградація. Є такий журнал «Візерунок», де жінки, які вміють вишивати, перемальовують це. Та колись жінка вишивала собі сім сорочок, чоловікові три. Але вона ніколи не показала, як вона вишиває. Орнамент – квадрат, трикутник, ромб залишалися стабільно. А кольорова гама кожного села була відмінна. І як жінка вкладала ту кольорову гаму – це все йшло на інтуїтивному рівні. Але ці речі, сторічні, це високохудожні роботи, які жінки виготовляли на інтуїтивному рівні, ніде цього не навчалися.

«Читати книжку з Інтернету – це так, ніби цукор лизати через скло»

– У Вас дуже великий досвід роботи зі студентами, що можете сказати про тогочасну молодь і теперішню?

– Молодь і того часу і цього часу – перспективна. І не можна сказати, що там було краще чи тепер. Нічого подібного. І зараз талановита молодь є, як тоді була не талановита. Але, перш за все, скажу, що ця глобалізація, комп’ютеризація, телефонізація, оці гаджети – треба обмежити їх у цьому. Хто себе зрозумів і обмежив – це є дуже добре. Я теж на комп’ютері працюю, тому що в сучасному світі без цього неможливо. У «Фейсбук» зайти, багато інформації можна почерпнути. Але коли мені кажуть: «Я книжку читаю з Інтернету», я відповідаю: «Вибачайте, але це так, ніби цукор лизати через скло». Студенти запитують: «Чому ви так кажете?». Бо ти втрачаєш зір. А коли читаєш паперову книжку, то поклав закладку і можеш навіть о третій чи четвертій годині ранку прокинутися, увімкнути нічничок і читати без шкоди для зору. А за комп’ютером і телефонами, то все кепсько впливає на здоров’я. Зараз кажуть, мовляв, екологія така, і всі болячки на неї звалюють. То не в екології річ. Ось бачу молоду жінку вагітну, вона веде дитину п’ятирічну і тут пляшка пива, і цигарка в зубах… Я все розумію. Молодь. Але я не розумію, яка ти мама! Оце мене найбільше обурює.

«Чужими руками грань загрібати не потрібно»

– Кажете, що політика Вас не цікавить і що не хочете бути партійним. Чому?

– Мене втягнули раз у політику, другий раз. Я не буду казати, які партії. Але на мене, як на завідуючого кафедрою, люди покладають великі надії. Я відстоював тих людей, їх люди обрали, а вони лише обіцяли багато. Тепер кажу, знаєте, чужими руками грань загрібати не потрібно. Я не хочу. Там, в політиці, багато бруду, багато порожніх обіцянок. Насправді, якщо ти сказав «А», то вже кажи і «Бе».

«Люди добрі, наші діти вас проклянуть»

– А що у нас сьогодні з лісами?

– Ой! Ліс – це болюча проблема. Працював ще завучем у Вижницькому коледжі, коли почалася незалежна Україна, коли у Виженці вирубували ліс і я казав: «Люди добрі, наші діти вас проклянуть». І це я сам у Виженці живу і зараз, якщо приїдете до нас, то побачите – води немає. Коли я прийшов туди 1968 року, то було вище пояса води, а тепер можете перейти Виженку і ноги не замочите. Чому? Бо повирубували ліс. Я вам як деревообробник скажу: смерека тягне 600 літрів води, а бук – 1000. Вони набрали і що непотрібне – віддали неньці землі. Там, де колись були потічки їх і близько нема. І це ми зробили самі, своїми руками… А Національний парк цьому сприяє.

– Якщо нема порядку, значить, треба стати головним і навести лад?

– Якщо ти станеш головним і розпочнеш діяти, то тобі наступного дня повибивають вікна. Коли ще моя дружина працювала директором школи у Виженці, були перші збори і я сказав: «Не рубайте у Виженці ліс…». Я не називав прізвища. Бо якщо не знаєш, хто саме вивозить, то краще сказати, але не називати прізвища. Після того від мене половину навіть моїх друзів повідверталися. Я це пережив. Але через рік сказали, що я був правим, коли побачили екологічну ситуацію, коли прийшла вода і все змила. Тоді зауважив: «Ну, хлопці, що я вам казав?». А вони: «Та ми...». І я підсумував: «Ви сидітимете на купах грошей, але нічого не будете мати».

Ольга ШУПЕНЯ

Спорядження для безпечного відпочинку в Карпатах: